Baby travel. Подорожі з дітьми, або Як не стати куркою - Ірена Ігорівна Карпа

духовної величі, котра би була здатна кинути мене на самісіньке дно самопожертви. Ну і просто дико не хочу поповнити нескінченні ряди тих батьків, що усім без кінця жертвують заради дитини, і страждають, і паряться, і відмовляються, а винагорода буде їм лише одна – дорікнути всім дитині в зручний для саможаління час. Мовляв, така вона невдячна і не виправдала сподівань. А я тут всі зуби покришила, останню сорочку з себе зняла і кар’єру покинула.

Та хай воно гребеться конями, пані та панове! Я не покладаю на своїх дітей жоднісіньких сподівань і проекцій, окрім хіба того, що не проти би була, якби вони були щасливими й реалізованими. Втім, якщо їм заманеться бути готичними нитиками чи ввійти в історію як мученики – нехай. Головне, аби то було їхнє рішення. Бо для мене найсумнішим є випадок, коли люди, нездатні до прийняття самостійних рішень, відчайдушно беруться звинувачувати мене в тому, що змусила їх зробити щось так, як їм не хотілося.

С.

Страхи

Страхи, як відомо, у різному віці будуть свої. От Кая в майже три роки наскільки спокійно ставиться до нашого авто, настільки сильно боїться чужих. Причому йдеться конкретно про шум двигуна. Мабуть, перестаралася колись няня Юля, замість бабая лякаючи дітей Мамаєм – так, за іменем мого кума-байкера, вони називали мотоцикли.

Я вже й не знаю, що в образі байкера чи його залізного коня могло злякати дітей, які самі собі на планшеті вмикають Мериліна Менсона та «Бісті Бойз». Але цей шум був єдиним, що бодай якось могло вплинути на дитячу поведінку, тому інструментом послуху вибрано було саме його. Тепер же Кая впадає у священний жах навіть від звуку циркулярки. Ех, не вийде з неї, видно, завгара – а відтак і Гаранта, хе-хе.

Темряви діти то бояться, то поводяться з нею вельми цікаво. От нещодавно їхали ми з Черкас, від Кори-Каїної прабабці. Ніч, дощ, холод – ідеальний момент для дитини, щоб вирішити попісяти. Зупиняюся, виходжу з Корою, роблю акробатичні трюки, неуникні за відсутності унітаза й присутності калюж. Відтак Кора, опинившись на двох ногах, пильно вдивляється в чорну лісосмугу між дорогою і полем.

– Я хочу туди, – глухо каже вона.

Мені в голові миттю спливають всі фільми штибу «Поворот не туди» чи «Мерці вздовж дороги».

– Туди?! – перепитую я. – Кора, нащо? Що там будемо робити.

– Гуляти! – знизує плечима Кора.

Ґ.

Ґрунтовна педагогіка

(а пари з неї я безсовісно прогулювала в універі)

Коли у вас діти йдуть одне за одним, окрім купи бонусів штибу доношування одягу і мінусів штибу того, що розмір сезонного взуття не завжди співпадає, у вас ще набувається досвід. Який ви, що важливо, не встигаєте забути так, як забули би при дітях із більшою різницею в віці. Наприклад, якщо Корина криза трьох років прийшла до нас у її два з половиною в Індії, то Каїна черга падати на землю, битися в конвульсіях, верещати на три голоси й пускати піну ротом настала трохи більше ніж за рік у Карпатах.

У нас, звісно, на носі була ще автоподорож до північної Греції через румунські Карпати й Македонію, але цього разу я вже трошки більше знала, що з цим робити. Ні, перший імпульс при описаних вище діях вашої кровиночки залишається завжди незмінним – прикандичити. Але перевіривши на власному досвіді, що ні лупасити, ні обливати холодною водою істеричний елемент нічого не дає (навіть не дає моральної сатисфакції, бо за кілька хвилин стає дітя шкода – воно і так собі страждає, а ти ще його по сраці), й прочитавши Дракерман про французьке виховання, дію трохи по-іншому.

В Індії, пригадую, була на такій межі відчаю, що вже просто тримала Кору міцними руками й читала над нею мантри. Раптом то і правда якийсь заграничний біс вселився в мою до того нормальну дитину?! Тим паче, індуси навколо робили страшні очі й загадково хитали головами – їхні діти так не роблять (як і не смокчуть соску тощо). Не знаю, може, такі кризи – ще одне «благословення» європейської цивілізації з її психованими поколіннями батьків і перманентним стресом. Так чи інакше, почитати мантри зайвий раз не зашкодить, як мінімум для власного заспокоєння. Хоча в умовах свого звичного світу я в такій картинці – темна кімната, ревіння, монотонний тибетський речитатив з українським акцентом – сама би собі здалася звихнутою хіпі.

Дуже важливо, стикаючись із проблемою, розуміти, що найчастіше це не ваша особиста кара Божа – не такі ви вже й ексклюзивні. І що якщо це не зуби, не газики, не животики, не спека, то це точно може бути якою-небудь віковою кризою. Попитайте адекватних мамів і татів довкола – звісно ж, є певний відсоток, що скаже, буцімто їх дитя було сущим янголом, чи просто нічого подібного не пригадає, бо людська свідомість має властивість витісняти невигідні для себе сенси.

Якщо ж адекватних знайомих у доступі нема, а мама (няня, чоловік) каже, що це все в дитини через те, що то ви психовані, чемно подякуйте – бажано без тілесних ушкоджень, – закрийтеся в кімнаті і спитайте в мудрого Гугла. А ще ліпше в коменти на мамських форумах зайдіть. Там вам про такий сраний ужас розкажуть і з приводу дитячої поведінки, і з реакції мамаш на неї, що ваша дитина здасться вам найнормальнішою на світі, а ви самі собі вінцем здорового глузду.

Терпіння ж у нас всіх приходить тільки з досвідом – саме з досвідом, а не з віком. Це трохи чос, що чим старші батьки, коли вирішують заводити дитину, тим вони до неї спокійніші. Не з моїм темпераментом, це точно. Я просто побачила, що репетувати на дитину у відповідь на її репет просто помножить ваші децибели на два. Пряма протидія неприємній вам дії рівно нічого не дасть (здається, десь так у айкідо). Треба діяти хитро, а не силою.

Сьогодні он дві мої горпини хором репетували, щоби я конче обох разом взяла на ручки. Всі мої вмовляння з приводу того, що разом вони важать майже так само, як я – а я ж не мураха, аби тягти на собі вагу, в двадцятеро більшу за мою власну, – самі розумієте, нічого не дали. Прийомчик «я понесу вас по черзі» провалився. «Давайте візьмемо маму разом за ручки і підемо в дім» теж зустріте було масовим протестом.

Сумарне ревіння вже глушило шум сусідської циркулярки –